Мистецтво «навчати» стало доленосним. Марія Леонтіївна Герасименко любила і вірила у всіх своїх дітей, і щодня вкладала в їхні душі та серця розумне, добре, вічне. І так було всі майже 49 років педагогічної діяльності Вчительки. Вміла зацікавити методом викладання предмету чи теми, підтримати, захистити коли була потреба, пояснити декілька разів незрозуміле та дати настанови для майбутньої подорожі в доросле життя. Тому, її діти згодом ставали гарними спеціалістами в різних галузях і просто хорошими людьми.

Дайте мені паспорт, я вчитися хочу. Марія Леонтіївна згадує, як після школи мріяла поїхати в місто, щоб навчатися. Це були 50-ті роки, саме той час, коли жителі сіл були безпаспортними і вибратися їм у місто було вкрай непросто. У разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради. Марія цю проблему вирішила так: взяла вдома повідомлення, що її батько загинув на війні у 1941 році та пішком вирушила до військкомату. Хіба відстань має значення, коли прямуєш до мети? 12 кілометрів пройшла, здолала б і більше, адже бажання діяти було надзвичайно сильним. «Прийшла і кажу, що хочу отримати паспорт», – розповідає далі Марія Леонтіївна. «Хочеш вчитися, буде тобі паспорт», – відповів їй військовий високого рангу і дав відповідне розпорядження.

Якщо вірити в себе, мрії не забаряться стати реальністю. Ось він, паспорт у руках Марійки і можна їхати торувати дорогу навчання. Разом з дипломом філолога отримала переконання у правильності обраного нею шляху. Спочатку працювала вчителькою на Харківщині, потім з родиною переїхали до Шостки. Деякий час очікувала, коли ж дійде до неї черга і її запросять на роботу. Чекала активно, щодня ходила в міський відділ освіти і нагадувала про себе. Щасливий день настав, у 1956 році Марію запросили в середню школу № 5 на посаду вчительки молодших класів. І з того часу все життя вона намагалася дати дітям усе, що знала сама, вкладала в кожну дитину частину свого серця і душі. В свою чергу від дітей отримувала справді потужну віддачу, яка давала їй крила.

У 1958 році у Шостці було збудовано середню школу № 9. Формувався колектив і Марію Леонтіївну та ще декількох педагогів перевели працювати у новий навчальний заклад. Так і працювала Марія Леонтіївна Вчителькою молодших класів до 1987 року. А потім разом зі своїми випускниками «перейшла в п’ятий клас» і навчала дітей мові та літературі ще десять років, аж поки не сказала собі: «досить, час відпочити».

Скільки всього було цікавого та незабутнього. Як сама про себе каже: «Працювала чесно і була нормальною вчителькою».

Активна по життю, володарка вольового характеру та людина зі стержнем, вона була добрим прикладом для своїх учнів, У такої вчительки і діти найкращі. Лідерські позиції утримували у всіх шкільних справах. Збір макулатури – перші, збір металобрухту – найкращі. А скільки щастя та радості дарували малечі гуртові поїздки до Глухова, Мени. «Наче вчора… Невже все це було зі мною», – такі думки її відвідують частенько.

Марія Леонтіївна добре пам’ятає всі особливі дати свого життя. Пам’ятають Вчительку і учні. До речі, багато кого з учнів Марія Леонтіївна надихнула на педагогічну діяльність. У школах Шостки працюють її колишні учні. Привітання та щирі слова вдячності щоразу чує, і на свята, і просто так на вулиці при зустрічі.

У наш час вкрай важливо бути в курсі всіх подій, що відбуваються навколо. Марія Леонтіївна тримає цей процес на контролі. В курсі всіх найважливіших новин, дуже багато читає і знає все про відомих та публічних людей. У 92 вона мега книжкова фанатка! Інформацію отримує з газет (старша донька спеціально з Києва надсилає). Всі книги прочитала з домашньої бібліотеки і кілька сотень з фондів Шосткинська центральна міська бібліотека. Слідкує за літературними новинками і читає всіх, і про все. Прочитала всі книги в бібліотеці Ірен Роздобудько, Тетяни Белімової, Володимира Лиса, Ніни Фіалко, Світлани Талан, Люко Дашвар, Ольги Саліпи та інших.

«А хочете, я Кобзаря вам почитаю», – каже Жінка і починає декламувати:

«Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють…

І без перерви продовжує:

«Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть…

Продовжуємо про родину. Жінка розповідає про чоловіка (теж працював вчителем), своїх трьох дітей, чотирьох онуків і правнучка. Старша донька мешкає в Києві, молодша Тетяна і син живуть разом з нею. Марія Леонтіївна вдома без діла не сидить, допомагає доньці по господарству: ходить до банку та оплачує комунальні рахунки, купує продукти, витрушує килимки, виносить сміття, миє посуд.

Війна торкнулась її втретє: Друга світова, 2014, 2022. Наша героїня пригадує свого батька, який був офіцером, служив прикордонником та загинув при форсуванні Дніпра у 1941 році. Війна 2014-го також залишила важкі спогади. У лютому 2022-го росія розпочала інтенсивні обстріли територій України, інша реальність настала для кожного з нас. «Спочатку довго не могла спати, наче 1941-й повернувся», – ділиться своїми переживаннями Марія Леонтіївна.

Але попри обставини реальності, очі її світяться добром, випромінюють стільки позитиву, що вистачає на всіх, хто поряд.

Ця зустріч з Марією Леонтіївною у Шосткинській центральній міській бібліотеці не випадкова, бо сталася за декілька днів до її 92-річчя, Всеукраїнського дня бібліотек і Дня вчителя. Це добрий привід для нас привітати Народну Вчительку із чудовим святами. Висловлюємо слова вдячності за працю та бажаємо завжди бути при гарному здоров’ї та в доброму гуморі. Маріє Леонтіївно, так тримати! Радійте кожному дню та випромінюйте навколо себе добро, щирість та теплоту.

                                                                                                                                           Спілкувалася Тетяна Плющ