• Олено Валеріївно! Ви єдина в нашому місті членкиня Національної спілки краєзнавців України. Окрім краєзнавства, сфера Ваших захоплень досить різноманітна: історія, генеалогія, некрополістика, археологія, поезія, проза. Ваші наукові розвідки – це значний внесок у збереження та популяризацію історичної й культурної спадщини, який має велике значення не лише для рідного краю, а й для країни в цілому. Ваші поетичні твори – це суцільна любов, чуттєвість, захоплення красою природи. Настільки мелодійна поезія, що надихає композиторів на створення  музики. У передвоєнний 2021-й рік ми з Вами створили анотований бібліографічний покажчик «Олена Кужельна. Фабула творчості». На той час у Вашому авторському потенціалі було понад 50-т  робіт різнопланових жанрів. За ці два роки що змінилося? Чи поповнилася «скринька» Ваших творчих доробок? І який напрямок творчості наразі є домінуючим?
• 2022 рік був непростим для всіх нас. Про творчість на деякий час довелося забути. Але розуміння важливості звернення до свої коренів здатне відновити сили та бажання займатися улюбленою справою. Історичне краєзнавство допомагає нам відчути зв’язок з рідною землею, з її минулим та сьогоденням. Окрім того, спрацювала звичка щодо підготовки статей до різноманітних історичних наукових конференцій. Тож, у 2022 році, для участі у конференціях, я підготувала дві статті. Вони були опубліковані в наступному році. У 2023 році вже з’являються нові публікації. Пишаюся роботою для  збірника наукових статей «Православ’я в Україні». Тема дослідження «Незвичайні місця виявлення православних ікон на території Чернігівської губернії». У статті згадуються населені пункти Шосткинщини.  Публікація статті  «Роль і місце спогадів у генеалогічних дослідженнях. «Провокатори» пам’яті та безпам’ятства», (що була надрукована у виданні  «Усна історія: теорія, практика та перспективи: матеріали VІІІ Міжнародної науково-практичної конференції 25-26 жовтня 2022 р., м. Вінниця. – Вінниця, 2023), можна сказати, стала узагальненням майже двадцятирічної генеалогічної роботи. Загалом, за два останні роки написала більше 10 наукових статей, половина з яких опублікована. Решта статей, підготовлених для наукових конференцій, що відбулися у жовтні 2024 року, сподіваюсь, побачать світ наступного року.

– Якщо тематично, Ваші роботи – це історія Шостки, Перша світова війна, Голодомор, Друга світова війна, освіта, сторінки історії сіл         нашого      краю. Ви обираєте теми виважено та свідомо, довго обдумуєте та розробляєте план дій. Чи ідея написання виникає раптово і протягом короткого часу матеріал вже готовий?

• Скажу, що і не так і не так. Є теми, які виношую багато років і не можу завершити роботу, бо не вистачає якихось, на перший погляд і незначних, але важливих деталей, родзинок. Відчуваю, що десь існує щось невідоме, але час ще не настав. Хочеться знайти маленькі, але дуже важливі дрібнички. Буває досліджую конкретну тему, доповнюю та потрапляю на важливий документ. От тоді вже поки не завершиш справу, зупинитися собі не дозволяєш.
• Чи буває таке, що одночасно плекаєте в думках декілька тем?
• В історії України стільки цікавих сторінок і так багато тем хочеться дослідити… Намагаюся слідкувати за науковим життям, знайомлюсь з програмами конференцій. Іноді дізнаюся, що конференція відбудеться вже найближчим часом і тема зустрічі мені цікава, тоді кидаю все і готую статтю. Як-то було, наприклад, з підготовкою матеріалів на конференцію по Магдебурзькому праву. Це питання малодосліджене, тому взяла на себе відповідальність виступити з доповіддю “Апостоли” Магдебурзького права. До питання про чисельність і персональний склад райців у магістратах Лівобережної України». А закінчивши цю працю, «перестрибнула» в іншу епоху і зайнялася підготовкою статей про події Першої світової війни.
• – Взагалі-то, на Вашу думку, яке воно наукове, краєзнавче життя країни під час війни? Як науковці взаємодіють з краєзнавцями?
• – Так, проблема важлива, що стосується взаємодії між науковцями та краєзнавцями в Україні. Справді, існує певна відособленість між академічною наукою та краєзнавчим рухом. Академічна наука орієнтована на теоретичні дослідження, використання складних методологій. Зараз науковці намагаються триматися самі по собі, інколи зверхньо поглядають на краєзнавців. Краєзнавство часто має більш практичний характер, зосереджуючись на зборі, збереженні та популяризації «місцевої» інформації. Дійсно, деяким краєзнавцям не вистачає не стільки наукових ступенів, а більш серйозного підходу у підготовці результатів своєї праці. Особливо це стосується усно-історичних досліджень.
• Чимало Ваших праць присвячено історичним постатям і не тільки в краєзнавчому вимірі: Богдан Хмельницький, Олексій Розумовський, Іван Франко, вже ближче до нас географічно постаті Михайла Дарагана, Анатолія Шостака. Звузимо коло ще трішки: Пантелеймон Куліш, Пелагея Литвинова-Бартош… Чому саме ці особистості? І кого я ще не згадала?

­      – Я не ставила на меті дослідити, наприклад, біографії Дарагана чи Литвинової-Бартош. Для цього є літературознавчі інституції, краєзнавці села       Землянки, зокрема. Просто до моїх рук потрапляли документи, які дивували. І як цим не скористатися. Документи мемуарно-епістолярного жанру для деяких людей, що намагаються займатися краєзнавчими дослідженнями, відходять на другий план. Я ж в подібного роду джерелах знаходжу багато речей, які інші просто не помічають.

Бува таке, що починаючи писати про одного імярека, перемикала увагу на іншу історичну постать. Часто використовую листи, спогади, щоденники. Вони є надзвичайно цінним джерелом інформації. Дають унікальну можливість зазирнути у внутрішній світ людини, дізнатися про її думки, почуття, переживання, а також про події та обставини, в яких вона жила.

• 2024 рік – знаю, вже був дуже насиченим для Вас на наукові події, зустрічі, конференції. Вони проходили як в офлайн, так і онлайн форматі. Хотілося б про них почути та поділитися з громадою.
• Зараз більше стала звертати увагу на наукові конференції. Цього року я подавала заявки для участі у восьми наукових конференціях і подала відповідні до тематики конференцій статті. Безпосередньо взяла участь у п’яти конференціях. Тематика наукових конференцій була доволі різноманітною.

Вперше проводилась конференція по Магдебурзькому праву у Кам’янець -Подільському, дві конференції по Першій світовій війні у Луцьку і     Чернівцях, конференція з історії науки і техніки у Києві. У цьому році відновила свою роботу конференція  у м.Новгород-Сіверському. На другі Новгород-Сіверські читання приїхали науковці, яких я не бачила майже п’ять років.  Це відомі історики Олександр Коваленко з Чернігова, Сергій Зозуля з Ніжина, директор Національного заповідника «Глухів» Ірина Мошик та багато інших. Коли тримали слово, то висловлювали думку про те, як всім не вистачало такого формату спілкування.  Такі моменти нагадують, що необхідно підтримувати традицію спілкування, зберігати простір для теплих і щирих зустрічей.

• Чи можна так сказати, що історичні експедиції знаходяться наразі на тому рівні, коли бажання досліджувати і вивчати, встигають за Вашими можливостями і часом? Скільки, наприклад, часу витрачаєте в середньому на пошук інформації та написання наукової роботи?
• Коли досліджуєш тему і розумієш, що робота нарешті підходить до свого логічного завершення, раптом виникає думка: а може ще десь «пошукати», щось трапиться і я знайду нові факти? Робота ця ніколи не закінчується, роками доробляється. Це непередбачуваний процес. Приміром, ще 2016 року я дослідила і опублікувала у науковому збірнику «Сіверщина в історії України» біографію старшого брата відомого дослідника з Полтавщини Олександра Засядка – Данила Засядка. Пізніше вдалося розшукати деякі документи у Державному архіві Чернігівської області. І завдяки цим архівним знахідкам зробила доповнення до біографії Данила, згодом їх озвучила на конференції з питань некрополістики. Але й досі залишаються нерозгаданими таємниці, пов’язані з останнім місцем його «перебування». Через цю «таємничу» історію  робота про Засядка так і залишається поки незавершеною, потребує дороблення і пошуку нових документів в архівах Полтавщини. Є ще багато особистостей, життя і долю яких хочу дослідити. Але, ймовірно, час і можливості не співпадатимуть.
• «Родові таємниці Сіверянського краю», «Сумський краєзнавчий збірник», збірки матеріалів різних наукових конференцій, які виходили в різних містах України – це лише декілька видань, в яких можна знайти Ваші роботи. Хочу окремо сказати про  наукове видання «Сіверщина в історії України». До речі, збірник виходить з  2008 року і на паузу не стає в роки війни. Практично в кожному випуску Ви представляєте результати своїх досліджень, пошуків, аналізу.

         У 17-му цьогорічному випуску наукового видання «Сіверщина в історії України» опублікована наукова праця (про яку, до речі,  ми згадували на          творчій зустрічі) «Михайло Петрович Дараган: сторінки життя полтавського дворянина, чернігівського губернатора (1876-1878 рр.) та       його родини».

Це доволі відоме і престижне видання на теренах Сумщини. З яких ключових етапів складається процес наповнення видання? Як визначаються основні теми та які вимоги до написання?

• Можна сказати, що Національний заповідник Глухів виховав мене як краєзнавця. Це окрема і важлива сторінка в моєму житті. Перша наукова конференція, у якій я брала участь – це саме Глухів. Мене завжди захоплює процес проведення науково-практичних конференцій та рівень підготовки до друку збірника наукових праць «Cіверщина в історії України». Він організований, спланований та реалізований ефективно. Організатори все продумують до дрібниць: чітка програма, зручні локації, детальна програма з розкладом доповідей.

Ти потрапляєш в унікальне середовище, хочеш почути все та поспілкуватися з авторитетними доповідачами. Знаєш напевно: все важливо, все  цікаво. Вбираєш нову історичну інформацію. І якщо науковець розповідає щось цікаве по своєму регіону, ти одразу ж реагуєш і виникає бажання дослідити цю тему, але вже в локальному вимірі.

З часом звикаєш і до все нових вимог стосовно подання публікації. Якщо років десять-п’ятнадцять тому достатньо було подати лише текст статті, то зараз наприклад, обов’язково повинна бути анотація статті англійською мовою. Окремі вимоги і до оформлення списку використаної літератури.

• Родознавство – спеціальна історична дисципліна. Досліджувати та відстежувати рід сім’ї стало модним, для когось – це інвестиція. Яку думку маєте? Перше дослідження у цій площині Ви присвятили?
• Ця справа потребує рішучості. І якщо вже почав нею займатися, то – надовго. Генеалогія – це як ремонт, який ніколи не можна завершити.

Все почалося у 2004 році з дослідження власного родоводу. Тільки у перші три роки досліджень опитала більш ніж 100 людей, які тим чи іншим чином могли допомогти мені в генеалогічних пошуках. Були численні поїздки до музеїв, архівів. Кропітка робота з метричними книгами, сповідними розписами, ревізькими книгами. Переглядала додаткову літературу, шукала різноманітні видання, які б містили різні списки громадян (дворян, міщан і т.і., працівників галузевих закладів та установ), що мешкали на території населених пунктів і яких «торкалися» мої генеалогічні дослідження. Раджу передивитися мої статті.

Досліджуючи тему почесних громадян, ставила на меті донести більше інформації про людей, котрі отримали визнання і були удостоєні звання «Почесного громадянина». А потім дослідила їхні родини. Далі був список сільських виконавців. Плекаю надію: може хтось подивиться, знайде своїх близьких та захоче дослідити свій родовід. Переглядаючи метричні книги, знайшла відомості про те, як у селі Клишки одного року народилося одразу шестеро двійнят. І назвала свою статтю «Бебі-бум по-Клишківськи». Дуже цікавою є робота не лише з метричними, а зі сповідними книгами. І це клондайк, бо в книзі вказувалися усі жителі громади,  голова сімейства з усіма членами родини, зазначався вік і рід занять кожного. Було б цікаво такі списки опублікувати. Я прагну допомагати людям. Вивчайте свій родовід – це історія, яка повинна чогось навчити. Початківцям у пошуковій роботі раджу, зокрема, звертатися до Державного архіву Сумської області, а ще простіше – ознайомитися з метричними документами, що були оцифровані.

• Вивчаєте ґрунтовно історичну літературу. Чи завжди знаходите потрібне в книгах. До яких джерел звертаєтеся, якщо книг не вистачає?
• Шостка, Глухівщина раніше належали до Чернігівської губернії. У 1939 році увійшли до складу Сумської області. В обласних виданнях інформації про Сіверський регіон значно менше, частіше зустрічаємо Слобожанщину. Багато друкується видань на Чернігівщині. Чудово, якщо б ці книги потрапляли до фондів Шосткинських бібліотек. Може розглянете це питання і спробуєте вирішити, щоб примірники історичної літератури надходили і в Шостку?

Намагаюся також брати інформацію (читати та завантажувати книги), в залежності від тем, які досліджую, із сайту Інституту історії України, Інституту археографії, Українського інституту національної пам’яті. У «Сіверянському літописі» міститься багато цікавих статей.

До війни залюбки відвідувала книжкові магазини в Чернігові. Там я, до речі, знайшла видання, в якому були опубліковані листи Григорія Милорадовича. Замовляю книги через інтернет, приводжу багато цікавих матеріалів із наукових конференцій.

• Поезія – то трохи призабута сторінка вашої творчості? Кажуть, вірші самі собі приходять і йдуть коли хочуть.
• Останнім часом я настільки занурилась в історичне краєзнавство, що поезія трішки, тимчасово, відійшла на другий план. Це може траплятися, але її сутність залишатиметься цінною. Адже вона не просто описує реальність, а додає їй глибини та краси.
• Окрім такого офіційного формату спілкування на конференціях у науковій спільноті, Ви часто спілкуєтеся із земляками в більш неформальному стилі: творчі зустрічі, вечори поезії. Зокрема, у бібліотеці, з нами працівниками та читачами. Що дають Вам зустрічі в бібліотеці?
• Так, я беру участь в конференціях. Спілкування з людьми науки відкриває доступ до нових знань, це обмін досвідом і гарна мотивація для нових історичних відкриттів.

Знаходжу віддушину в поезії, адже – це особливий простір для самовираження і роздумів про все, що оточує і що відчуваєш серцем.

Дуже люблю живе спілкування. Воно не зможе замінити багатьох речей в житті. І воно надихає. Неабияке задоволення відчуваю від спілкування з бібліотекарями, читачами вашої (Шосткинської центральної міської бібліотеки) бібліотеки, з відвідувачами Воронізької бібліотеки-філії. Люблю, коли моя розповідь знаходить відгук в серці. Прагну, щоб людям було цікаво. Приємно, коли задають питання, коли тема зацікавила та знаходить своє продовження в думках, спонукає до чогось нового. Це дуже важливий досвід. Підтвердження того, що твої зусилля були недаремними, вони мають силу і можуть стати для когось джерелом натхнення.

• Як Ви відпочиваєте, де відновлюєтесь та звідки берете нові сили?
• Я в сьомому поколінні шосткинка. Люблю своє місто і вважаю, що кращої природи у світі нема, тому знаходжу джерело натхнення в красі та особливостях навколишньої місцевості. Кудись їхати на курорти – то не для мене. Тут ще стільки всього невідомого. Люблю побути серед книг, часто приходжу до Шосткинської центральної міської бібліотеки, прагну слідкувати за новинками літератури. Знаходжу відпочинок та задоволення в своїй творчій діяльності. Для мене – це основа позитивних емоцій та відновлення сил. Коли досягаю результату і  завершую роботу – це також дає мені відчуття відпочинку та задоволення, особливо, якщо мої праці потрапляють на сторінки видань.
• Напередодні різдвяних, новорічних днів всі очікують дива. Якого дива особисто для себе чекаєте Ви?
• Буде мир, буде все. Думаю, у людей відкриється таке натхнення і подвійне бажання жити й творити. Я переконана, що тільки те суспільство здатне розвиватися, яке не руйнує, а створює. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. У кожного буде свій досвід війни.

Як і всі українці, маю палке бажання миру в Україні. Після закінчення війни багато процесів та можливостей з’являться самі собою, як природна реакція на нову реальність.

• Дякую за зустріч! Нехай ваші творчі задуми здійснюються, приносять радість та натхнення. Нехай роботи, що довгий час лежать в шухляді, нарешті побачать світ. До нових теплих розмов!

                                                                                          Спілкувалася Тетяна Плющ